
АрміяInform. Аліна Шатернікова Віцепрезидентка Національної ліги професійного боксу України та єдина українська чемпіонка світу з боксу Аліна Шатернікова дала ексклюзивне інтерв'ю для видання Sport.ua. – У суботу в столичному Палаці спорту в рамках вечора боксу виступали ветерани, які втратили кінцівки на фронті. Розкажіть трохи про бійців, та про те, як вам прийшла ідея організувати їм поєдинки? – Я мабуть почну з того, яке продовження цієї історії маємо на сьогодні. Капелан-волонтер центрального військового шпиталю, яка привозила хлопців, що проходять саме зараз лікування, написала мені про неймовірні враження та вже озвучене бажання двох чоловіків з ампутацією кінцівок пройти це же шлях – від протезування до виступу на боксерському ринзі. Це щось неймовірне, адже поєдинки новітніх героїв у Палаці Спорту мотивували інших бійців, які зараз лікуються після отриманих поранень, приєднатися до занять боксом та в подальшому спробувати свої сили в офіційних змаганнях. Коли чудові тренери з боксерського залу Спарта Бокс за ініциативи Ігоря Фаніяна почали кожного тижня їздити у реабілітаційний центр Титанові, щоб надавати базові навички школи боксу, я це сприймала як різнобарв’я фізичних вправ в рамках фізнавантаження та реабілітації. А потім зрозуміла, що планка там поставлена максимальна: у кого є бажання досконально вивчати боксерську науку, будемо годуватися до виходу в ринг на офіційні змагання. І це про немає нічого неможливого, людина може ВСЕ! Я з ніжністю спостерігала ці боксерські тренування, яка самовіддача і яка концентрація на кожному слові тренера. Юра Шеверак та Дмитро Попов – це взагалі мої любімки, адже ми познайомились в той час, коли їх після стабілізації, привезли в київський шпиталь. Обидва були важкими…. Місяці пробігали, а рани не загоювалися. Я провідувала їх частенько, завжди приходила до них з настроєм та посмішкою, цілувала та розповідала якісь цікаві історії з боксерського світу та свого життя. Обожнювала мамулю Дімочкі та дружину Юрочки, які не відходили від лікарняних ліжок. Повертаючись додому після цих відвідувань, думала що у подальшому можу для них придумати. Молодість, позитивні емоції та всебічна опіка класних лікарів та медичних сестер здатні творити чудеса, і хлопці пішли на поправку. Далі – реабілітаційні етапи і велике робота над собою. І…. через приблизно півтора року після отримання поранень хлопці виходять в ринг, боксувати. – Ви, як організатор, які відчували емоції під час виступів ветеранів? – Я перш за все жінка, а вже потім організатор. Тому скажу як жінка – я обожнюю цих чоловіків, заради таких людей варто жити в України, а не бігти в еміграцію. Я серцем дякувала ім кожну секунду під час виступу, переживала більш ніж коли сама боксувала, щоб випадково не травмувались, щоб не оступились, адже баланс на протезі тримається зовсім по іншому. Коли вони йшли зі сцени до рингу – мурахи по шкірі та очі, наповнені сльозами радості та гордості за них. Відваджні, цілісні, справедливі, стійкі та впевнені в своїх силах чоловіки. – З якими проблемами доводиться стикатися під час організації таких поєдинків? З проблемами ми не стикалися, кожен виконував своє завдання і працювали з максимальною самовіддачою. Це було драйвово з одного боку, а з іншого – дуже відповідально. – Чи багато військових, які наразі проходять реабілітацію, виявляють бажання виступати на рингу? – Ну, оскільки бокс зараз в України – це спорт номер один, впевнена, в найближчий час бокс може стати таким собі мейнстрімом серед ветеранів. А знаєте, чому ще, і хто ще є потужним мотиватором? Всі військові, з якими я спілкуюсь по різним медзакладам, обожнюють Олександра Усика, вони люблять його не лише на спортивні досягнення, а перш за все за його гідність, яку він несе у своєму серці, за щирість та віру в кожного українця. Тому наш сучасний козак – Олександр Усик – є для них прикладом того, що немає нічого неможливого, ти лише вірь в себе, сумлинно працюй та впевнено йди обраним шляхом. Олександр Левченко